Ми з Алісою довго не могли наважитись покинути домівку, де все таке пристосоване до її життя, продумане. Я уявляла як важко з нею буде в дорозі та взагалі без нічого, бо все, що я могла б фізично з собою взяти це наш песик, рюкзак за плечима та коляска. Але так хотілося до нашого тата. І було так страшно від вибухів, особливо, коли на власні очі побачила вибух у військовій частині міста Бровари. Я нічого не їла, я майже не спала і Аліса потроху переходила в такий же стан.
І якби не чарівні феї «Діти дітям» та їх помічники, які просто сказали по телефону: «Ми за вами їдемо. Чи Ви готові?”, я б ще залишалась чекати на щось невідоме. Такі вулиці Києва я не могла уявити… гнитюча атмосфера, страх, лють, розпач, біль… все й одразу. Останнє місце в відправному потязі, сирени, щемні розмови з супутниками, ночівлі в незнайомих людей, 9 годинний перетин кордону, холод, голод, не розуміння людей інших національностей трагедії, яка відбувається з усім нашим народом саме в цю хвилину… сердечна допомога незнайомців, яких ти просто обіймаєш в знак поваги та вдячності.
В решті решт повне безсилля, коли я просто сіла на підлогу в терміналі аеропорту і гірко ридала, бо фізично вже не змогла підняти Алісу на руки, а на екранах в цей час показували руйнування Харкова. Дякувати Богу і всім нашим Янголам в людських подобах, ми опинились в обіймах нашого рідного захисника, який робить все можливе для нашого з Алісою щастя, яким би примарливим і недоступним воно тепер не здавалося.
Дякуємо наші любі «Діти Дітям», що кожного дня Ви з нами, незважаючи на відстань та життєві складнощі кожного. Всім серцем віримо в Україну і незламних українців!!!
