Мене звуть Ксенія, я мама Віки Луценко, яка є підопічною фонду “Діти Дітям” з проекту ‘Щастя в кожну сім’ю’.
Після початку війни і обстрілу нашого міста Дніпро, не було ані найменшого сумніву в тому, що дитину необхідно рятувати, оскільки ці жахливі вибухи дорослій людині важко сприймати, а дитині з епілепсією просто нестерпно. З перших днів війни у дитини почастішали напади епілепсії, ми зібрали найнеобхідніші речі і поїхали….внікуди.
Спочатку відправилися у Львів. На пероні тисячі знервованих, штовхаючихся людей. В купе набивалося до 15 чоловік. Дорога на потязі виявилася дуже складною – майже 20 годин в переповненому купе. Емоціі страху зашкалювали. Їхали усі мовчки, боячись будь-якого звуку… всі молилися. Віка за дорогу перенесла 7 складних нападів, блювання. Дякувати, що були потрібні ліки. 
Прибувши на станцію Львів, 1.5 години не могли вибратися на площу вокзалу, бо людей просто нелічена кількість. Далі відправилися у Франківськ, де нас зустріли і поселили на тиждень добрі люди. Віка трохи прийшла в себе за цей час. Далі відправилися в дорогу…у невідому для нас… куди нас забрали самі прекрасні люди, волонтери, потурбувалися про усі потреби дитини в дорозі. І ось ми в Польщі, де дитина не чує звуків страхітливих сирен і вибухів, іі відвідують лікарі, забезпечили на перших порах ліками, оточили турботою.
Журба по рідному краю не дає вдихнути повітря повними грудями, усі думки і серце залишилися в рідній країні… Дуже хочемо швидше повернутися у свою країну, у своє місто, у свій дім. У країну без війни. Віримо в перемогу, в нашу армію, в наших хлопців! Молимося за кожного, хто стоїть на захисті нашої батьківщини???
