24 лютого я прокинулась о 6 ранку, як завжди, щоб збирати дітей у садочок, але в телефоні був пропущений дзвінок о 5 ранку від сестри. Розуміючи, що нічого хорошого в такий час не мало статися, тремтячими руками я перетелефонувала і почула те, що до сих пір мозок відказується розуміти – “Війна почалась!”
Ми мешкали на 24 поверсі і вікна виходили у сторону Бучі та Ірпеня, звуки які доносились звідти, здавалось, були як із фільмів про Другу Світову Війну…
З того дня ми з дітьми почали спати на одному ліжку в одній кімнаті. Наступного дня вирішили спуститися у бомбосховище, яке було поряд з домом, але від холоду, всебічної паніки та відсутності умов для існування, зрозуміли, що це не наш варіант життя, а бігати з двома маленькими дітьми, одна з яких меє інвалідність, з 24 поверху при кожній повітряній тривозі неможливо фізично…
Тому вирішили облаштувати собі модуль у квартирі за правилом двох стін. Діти боялися, навіть в туалет ми бігали гуртом. А засинали вони взявшись за руки…
Остання крапля була через 10 днів, коли я хотіла замовити лікі для Кіри та посередник повідомив, що поставок більше не буде, а ці ліки життєво необхідні, замінників їм не існує. Тоді я почала шукати варіанти.
Нас запросили на Кіпр.
Розуміючи, що в дорозі може трапитися щозавгодно, я збирала головне – ліки і спеціальне харчування. Все наше життя вклалося в один рюкзак і спортивну сумку через плече…
Знайомий волонтер їхав до Ужгорода за гуманітарною допомогою і погодився взяти нас. Дорога була нелегка. Сотні блок-постів, кілометрові затори. Я розревілась, виїжджаючи з дому – перший блок-пост був біля дому – хлопець з ТРО, перевіривши все необхідне, дістав з кишені по шоколадці зі словами “Бережіть дітей, це наше майбутнє”.
Добу ми добиралися до Хмельницького, там переночувати у селі в хостелі. Потім ще добу їхали до Ужгорода, там теж залишились на ніч. Після чого зранку пішли на кордон зі Словаччиною. Кордон перейшли відносно швидко. І ось ми у Словаччині, думаємо, що робити далі.
Саме в цей час пише знайома з Німеччини, та скидує варіанти проживання в таборі в її місті. Я погоджуюсь спробувати. Волонтери на кордоні питають наші плани, я кажу напрямок, але виявляться, що той напрямок не популярен і туди ніхто ніколи не їздить. Проте один із волонтерів просить почекати і каже, що обов’язково зараз когось знайде. Через 2 години очікування він дійсно зміг знайти людей, які привозили з Німеччини допомогу для тварин і їхали в зворотньому напрямку у потрібну нам сторону. Так ми сіли до них у авто і нас чекала попереду ще 12 годин подорожі Словаччина-Чехія-Германія…
Кіра від перенапруження почала горіти, температура під 40, але я брала ліки, – тому ми трималися.
Зараз ми живаємо в окремій квартирі в місті. Кіра має необхідні медикаменти, отримує реабілітацію. Діти дихають свіжим повітрям та граються на дитячих майданчиках.
На даний час я зробила все, що змогла для своїх дітей – вони живуть без страху і посміхаются. Але іноді всеж-таки просяться додому, постійно його згадуючи…??
