Ми їдемо!? Такими словами розпочався один із днів червня.
Напевно, треба почати з самого початку.
У новорічну ніч у моїй хаті зірвалася і розбилася ікона. Я знала, що це не на добро і з того моменту почала прислухатися до всього і всього боятися. У лютому ми з сином поїхали на планову реабілітацію до Харкова. У ніч із 22 на 23 ми чудом повернулися додому. Виїжджаючи з Харкова, я помітила величезне скупчення техніки, перевірку документів, блокпости, – мене це дуже насторожило.
Приїхавши додому до Маріуполя, я побачила, що життя йде своєю чергою і до війни ніхто не готується. Того дня я спілкувалась з величезною кількістю людей і всі як один стверджували, що навіть якщо щось і буде, то тільки не в нас. Того ж дня ми з чоловіком поїхали і купили мішок борошна, цукру, олії, круп та медикаментів. Всі навколо, і мої близькі в тому числі, казали, що в мене агонія і я займаюся дурницями. Потім я пішла до сусідів і попросила підготувати підвал, тому що у нас підвал був дуже поганий. Кажуть друзі пізнаються у біді – так і є. З першими вибухами ми всі стали одним цілим.
“Почалася війна!”. З такими словами прибігли наші сусіди. Страх і жах того, що ми зазнали на той момент, передати неможливо. Страх за дітей, що робити з Андрієм, адже його не можна взяти за руку і побігти до укриття. З першими вибухами ми спустилися до підвалу і так минуло дві доби. Від вогкості та постійного сидіння Андрій став задихатися і я побачила, як моя дитина почала гаснути на очах. Що робити? Ми вирішили бути в будинку і будь, що буде.
Виїхати неможливо, всюди йдуть обстріли. Потім у нас відключили світло та телефонний зв’язок. Ми не знали, що відбувається навколо нас, звичайно, сподівалися, що наша армія сильна і непереможна, але щось пішло не так. Коли на голову стали падати бомби, прийшло усвідомлення, що це справжня війна. І ми навряд чи залишимося живими. Страх охопив усіх, ми боялися вийти з дому, але тут прийшло нове випробування – скрізь відключили газ. До такого ми точно не були готові. На вулиці лютий холод, -15°С та морський вітер. Будинки миттєво охолонули і почався ще більший кошмар.
За два тижні настав голод. Магазини порожні, запаси скінчилися. Багато хто став хворіти і, на жаль, помирати від холоду. Тоді ми вирішили діяти. На роботі у нас був генератор та паливо. Ми возили його від будинку до будинку, щоб трохи опалити будинок, приготувати їжу та зарядити акумулятори.
Мої запаси борошна допомогли багатьом сім’ям. Ми з мамою пекли хліб та роздавали його людям. Так, він був не зовсім добрий, тому що в будинку було дуже холодно, але хліб був. Кожен ділився один з одним. Кажуть, що людина до всього звикає – це справді так. Ми звикли так жити і навіть змирилися.
Настала весна, всі вийшли на город, над головою літають винищувачі, а ми садимо картоплю. Сміх крізь сльози. Через деякий час настала тиша, Маріуполь перестали бомбардувати.
У магазини почали завозити продукти, ціни на які були разів у п’ять вищі ніж в Україні. А грошей у нас практично не було. Дякуємо сільському життю, завдяки картоплі та численним закруткам ми жили “прекрасно”.
Я з кожним днем все більше замислювалася про від’їзд. Чоловік був проти, він постійно казав мені, що куди ми поїдемо? Тут наш дім, все буде добре. Але одного дня сину стало гірше: сильні набряки на ногах, вялість, повна відсутність медикаментів та лікування … Це повністю змінило наші плани.
Пройшовши фільтрацію, ми зібрали речі і рано-вранці виїхали до Новоазовська.
Дорога була важкою та небезпечною. Але всіма правдами та неправдами, з Божою допомогою ми дісталися Латвії. У дорозі, звичайно, ми дуже переживали за Андрія.
Його стан значно погіршився У нього почалися дуже сильні набряки на ногах, ноги посиніли, нам доводилося часто зупинятися, класти сина на підлогу, робити масаж. Так ми діставалися п’ять днів. Далі на нас чекав пором до Німеччини. Ця країна була обрана нами невипадково. Тут нашому синові зможуть надати особливе лікування найдорожчим у світі препаратом. Ми дуже на це сподіваємось!
Нині ми живемо у таборі для біженців. Не можу сказати, що нам легко та добре. Багато разів я збиралася додому, але діти це ті, заради кого ми маємо жити! Емоційно та морально дуже важко. Інша країна, незнання мови, немає близьких та рідних, там лишилося все, все життя, все, що нажили за ці роки. А найголовніше – там мама. Крізь сльози вона посміхається і каже, що все добре, вона заготовляє варення і чекає на наше повернення. Ми віримо в те, що скоро ми повернемось додому з перемогою, закінчаться всі труднощі, які впали на нашу голову.
Звичайно, як раніше не буде, буде тільки краще. Головне – щоб усі були живі, здорові та залишалися людьми.
Надія, мати Андрія Долгова.
