Наша історія евакуації схожа на історії багатьох жителів України.
7 років тому нам довелося виїхати з дому через війну на Луганщині. Вдруге війна застала нас у Київській області 24 лютого 2022 року.
У березні, коли стало дуже важко дістати дитині спеціальне дитяче харчування та медикаменти, я вирішила знову поїхати з дому. За себе мені не було страшно. А ось що буде з моєю дитиною, якщо раптом мене не стане? Ця думка не давала мені спокійно жити цілий місяць. Син не зможе попросити допомоги, піти, втекти, сховатись. Адже він взагалі не може обійтися без моєі допомоги. Всі ці думки мене довели… і ми знову поїхали в невідомість, зібравши дві сумки найнеобхіднішими речами.
Мені здавалося, що ми їхали вічність. Дорога була важка морально та фізично. Сидіти і лежати в машині дитині з інвалідністю, яка не контролює своє тіло – це пекло. Блокпости. Перевірка документів. У великих містах пробки і безперервні сирени. Я раділа кожному глухому селу, бо там була тиша – туди ще не долинали звуки війни.
Добу ми їхали машиною до Львова. Перечекали ніч під звуки сирен. Потім рано-вранці виїхали до кордону з Польщею. Пройшли дуже швидко два кордони та зупинилися у таборі для переселенців.
Я дивилася на свого втомленого і наляканого сина – він не видавав жодного звуку, зовсім не плакав, не просив їсти, пити, не посміхався. Він просто тихо лежав, хоч я знала, що великий потік людей, шум його лякає і йому некомфортно. Мені доводилося майже постійно тримати сина на руках, адже так я могла дати йому хоч якийсь захист. Мої спина та руки сильно хворіли.
З табору нас забрали німецькі волонтери, які спеціально виїхали по нас.
Дорога до Німеччини була ще складнішою. У мікроавтобусі було багато людей. Їхати в ніч автобанами складно: гнали майже без зупинок, тільки для заправки бензином. Хлопці дуже хотіли нам допомогти і найшвидше розвести по таборах. Наш пункт призначення був останнім. Ми проїхали всю Німеччину, розвозячи людей. Я погано пам’ятаю подробиці. Мабуть, так мозок захищається від стресу.
Нестерпно важко було сидіти 14 годин, постійно тримаючи на руках сина. Я зовсім не відчувала ніг … Раннього ранку ми прибули до місця призначення, але вийти з машини я сама не змогла – далося взнаки фізичне і нервове виснаження.
Зараз ми з Дімою живемо там, де немає війни – у чужій країні, не знаючи мови – і знову у нас немає вдома. Незважаючи на всі складнощі, я точно знаю, що я вчинила правильно – діти мають бути свідками війни.
