Терапевтична казка
Перш ніж розповідати цю казку, поставте дитині кілька запитань.
✔️ Чи замислювався ти колись, чому деякі діти ображають інших?
✔️ А чи траплялося тобі зустрічати таких дітей?
✔️ А може, іноді ти сам когось ображав?
Ця історія — про хлопчика, який носив із собою «вогняну кулю».
У одному місті жив хлопчик на ім’я Гоша. На перший погляд він здавався найсильнішим, найупевненішим. Він голосно сміявся, роздавав вказівки іншим і показував усім, що він тут головний. Але насправді Гоша був нещасним. Адже всередині він носив «вогняну кулю», яка палала його зсередини.
Ця куля з’явилася не одразу. Коли Гоша був маленьким, хтось перший запалив у ньому іскру. Можливо, це був однокласник, який сміявся з нього і сказав:
— Ти не вмієш гратися!
Потім вогню додав дорослий, який дорікнув Гоші у всіх своїх проблемах. А якось друзі не покликали Гошу грати — і куля стала такою потужною, що хлопчик більше не міг її стримувати.
Куля була гарячою й боляче палала Гошу, а він не знав, як її загасити. Тоді Гоша вирішив, що якщо поділиться своїм вогнем з іншими — йому стане хоч трохи легше. Йому здавалося, що передаючи вогонь своєї кулі, він хоча б ненадовго перестає відчувати біль.
Гоша знаходив дітей, які здавалися тихими і спокійними, і кидав у них свою кулю:
— Ти смішно виглядаєш!
— Ти нічого не вмієш! — казав він або навіть штовхав когось, щоб подивитися, як той смутиться.
Коли куля торкалася іншої дитини, вогонь спалахував уже всередині неї. Ця дитина починала відчувати біль і образу. Іноді він ховався, а іноді — кидав вогняну кулю у наступного, щоби полегшити власний біль. Але вогонь Гоші нікуди не зникав. Він ставав лише яскравішим — адже кожна нова куля нагадувала йому, як сильно болить йому самому.
Невдовзі у школі, де вчився Гоша, з’явилося стільки вогняних куль, що всі діти почали боятися одне одного. Кожен думав:
«Якщо я не кину кулю першим — її кинуть у мене».
І все так тривало, поки одного разу Гоша не підійшов до дівчинки на ім’я Аня.
Він кинув у неї свою вогняну кулю — але та зникла, не залишивши й сліду.
Гоша здивувався:
— А чому моя куля тобі не зашкодила?
Аня спокійно відповіла:
— Мені твої кулі не страшні. У мене є захист.
— Захист? — розгубився Гоша.
— Так, так. Це мої друзі, які мене підтримують, це батьки, які завжди мене слухають, і моя вчителька, яка каже, що я сильна. Коли хтось кидає в мене кулю, я розповідаю їм, що сталося, — і вони допомагають загасити вогонь. Тому твої кулі й твій вогонь мені не страшні. У мене є підтримка. Я — не одна.
Уперше в житті Гоші стало цікаво: а чи зможе він загасити свою кулю? І він запитав:
— Як ти думаєш, я зможу загасити свою вогняну кулю? Адже вона так сильно мене обпікає.
Аня подивилася на нього й відповіла:
— Так, ти можеш. Але почни з того, щоб перестати кидати свої вогняні кулі в інших. Якщо ти залишиш її при собі й нікого не обпалюватимеш — вона стане слабшою.
Гоша насупився:
— Це як? Вона ж така гаряча, я не можу її тримати.
— Так, це складно. Але ти можеш поговорити з кимось, кому довіряєш — так само, як я довіряю своїм друзям і батькам. Коли ти розповідаєш про свою кулю, про те, що тебе зліснить, засмучує чи лякає — вона починає трохи холонути.
— А якщо мені ніхто не допоможе? — запитав Гоша.
— Гошо, спробуй. Я впевнена: знайдуться ті, хто захоче і зможе тобі допомогти.
Того ж вечора Гоша повернувся додому — і його куля стала ще гарячішою: мама порівняла його з іншим хлопчиком, учитель задав складне завдання, а друзі… друзі не запросили його грати в комп’ютерну гру.
Гоша відчував, як куля розігрівається. І вже хотів зателефонувати комусь і накричати, як раптом згадав слова Ані — і підійшов до своєї бабусі.
— Бабусю, — почав він, — іноді мені так важко, що всередині все палає…
Бабуся обійняла онука і сказала:
— Дякую, що розповів мені. Іноді ми не можемо впоратися з вогнем самі. Але якщо поділитися болем — він стає тихішим. Я поруч. Я з тобою. Я тобі допоможу.
Куля Гоші почала остигати.
Неважливо, ти — Гоша чи Аня. Кидають у тебе кулі чи кидаєш їх ти — просити допомоги і говорити про свої почуття нормально.
Бажання образити чи нашкодити завжди починається з болю. Той, хто ображає інших — носить у собі цю вогняну кулю й не знає, як її приборкати.
Якщо в тебе кидають вогняні кулі — пам’ятай: це чужий вогонь, а не твій. Ти можеш себе захистити — передусім звернися по допомогу до дорослих.
А якщо сам відчуваєш у собі вогняну кулю — не роздувай її, а розкажи про неї тим, хто готовий тебе вислухати. І твій вогонь стане тихішим.
Казка «Вогняна куля»
допомагає дітям побачити, що ті, хто ображає інших, часто носять у собі «вогонь» — біль, який не вміють інакше висловити.
Казка навчає:
- Розуміти, що за образою стоїть чужий біль, а не твоя провина.
- Шукати підтримки у близьких, щоб впоратися зі складними емоціями.
- Те, що навіть найсильніші емоції можна втихомирити добротою, увагою та щирою розмовою.
Ця казка — початок важливої розмови з дитиною про те, що образи та ображачі існують, але захищатися від них можна без злості та страху.
Я, Анiта Вайаканті, дитяча психологиня з магістерським ступенем, арт терапевтка з понад 10-річним досвідом роботи з родинами в усьому світі, написала цю казку спеціально для однієї консультації — консультації, де дитина виступала в ролі «булера».
Було важливо донести, що його почуття важливі — так само, як і почуття інших.
І головне — він не один. Разом із близькими він зможе загасити свою вогняну кулю…
Терапевтична казка може стати для вашої дитини початком позитивних змін.
Казка здатна навчити, підтримати та допомогти.
З повагою,
